среда, 9 апреля 2014 г.

Навіщо треба читати українську літературу?

Це просте і тому на позір дурне питання ніколи не спадало мені на думку. Я маю справу з українською літературою професійно: вона мене не тільки розважає і повчає, а ще й годує. Принаймні дозволяє заробити на хліб, а на видовища доводиться підробляти. То як же її не читати? Але для мільйонів моїх співвітчизників за питанням «навіщо?» криється інше — чи треба?

Пригадується історія з життя про «треба». Сусід моїх батьків у райцентрі на Полтавщині працював у міліції. Якось начальство під час чергової ревізії порадило йому не маківки у бабів на городах рахувати, а їхати і вчитися далі. У молодого чоловіка справді зародилися кар’єрні наміри, і він вирішив вступати до якогось там міліціонерського вишу. Тема екзаменаційного твору — лірика Олександра Олеся, сусід же, чухаючи потилицю, зізнався моїй мамі, що знав тільки Лесю Українку, тому про неї і писав. Двійка за твір — і повернувся наш безталанний міліціонер до рідного райцентру.

Читати українську літературу треба не для того, щоб скласти іспити, написати твір чи сяйнути ерудицією. Вона про нас — про сьогоднішніх українців. Банально? Пафосно?

Перечитайте свіжим оком обридлого зі школи Нечуя-Левицького. Вєрка Сердючка — це ж реінкарнація баби Параски Гришихи і баби Палажки Солов’їхи в одному образі. Скількох наших богомільних сучасників описав Шевченко словами «той, щедрий та розкошний, все храми мурує». Кожні вибори в нашій країні — це сотні історій Чіпки Варениченка. Усипка, утечка, усушка й утруска нині називаються відкатами. Останнім часом випуски теленовин рясніють історіями про вбивства й самогубства на соціальному ґрунті: черговий Гриць Летючий утопив свою дочку. Телебачення, засоби масової інформації активно експлуатують українську класичну літературу саме тому, що вона про нас, сьогоднішніх.

Суть не в дидактизмі, повчальності літератури. Просто ми впізнаємо у цих персонажах самих себе. Людина, яка ніколи не любила й не читала вірші, може запам’ятати один-однісінький рядок: «Десь на дні мого серця заплела дивну казку любов». Бо в цьому рядку вона впізнала себе. Або в якомусь іншому. Моя покійна баба любила цитувати Лесю Українку: «Від мене сон милий тіка…» — і при цьому важко зітхала. Просто у неї було безсоння, і їй здавалося, що поетеса написала цей вірш не про робочих людей, які світять досвітні вогні, а про нещасних, які страждають від безсоння, тобто й про неї теж.

Хоча відповідати на питання, навіщо треба читати українську літературу, так само безглуздо, як і питати про це. Один мій дорослий знайомий скаржився: «Я ніяк не можу збагнути, що знаходять десятки поколінь дітей у казці про Курочку Рябу». Це майже те саме. Важко зрозуміти, що знаходять покоління людей в українській літературі. Напевне, кожен щось своє. І тому її треба читати. Як і казку про Курочку Рябу.